Постановою Ради Міністрів УРСР
від 24 січня 1966 року
школі присвоєно ім’я
Героя Радянського Союзу
Конька Івана Кузьмовича.

Початок війни застав його в Литві. Саме тоді у Івана Конька закінчувався строк дійсної служби в армії. Навесні того пам’ятного року з містечка Вілкавішкіс у мальовниче придніпровське село Табурище [з 1954 р.  с.Табурище є частиною м.Світловодськ] йшли бадьорі листи. Іван сповіщав дружину Ольгу, сина Івана, матір Ірину Савеліївну, що в армії він здобув середню освіту, став відмінним кулеметником, що йому присвоїли звання сержанта. А головне – його прийняли в члени Комуністичної партії. Разом з тим у листах Іван Конько цікавився всіма новинами в рідному селі, запитував, як ідуть справи в колгоспі імені Ілліча, де до призову в армію він був вожаком комсомольців.

"Скучають тут за тобою, Іване, – писала мати синові. – З нетерпінням чекають, коли ти знову заграєш на гармошці в колі друзів... Справи в артілі йдуть добре, трудодень багатий. У кожного є хліб і до хліба. Костюм тобі новий купили, 48-й розмір. Чи не малий буде? Ти, мабуть, кремезним став. Одне слово, закінчивши службу, без прогаяння приїзди. Чекаємо”.

Чекали Івана Кузьмича Конька, дуже чекали вдома мати, дружина і чотирирічний синок. Та зухвалий напад гітлерівських орд порушив ці надії і сподівання. Сержантові Івану Коньку довелося зі своїм вірним і нерозлучним «максимом» битися на підступах до Каунаса, під Вільнюсом, Даугавпілсом і Псковом, захищати місто Леніна. Як і його побратими по зброї, він на собі відчув гіркоту тяжких кровопролитних боїв і невдач першого року воєнного лихоліття.

Та як би не було важко Іванові Коньку, цього ніхто з однополчан зовні ніколи не помічав. Під зливою куль, вибухами бомб і снарядів, навіть тоді, коли був поранений, сержант не занепадав духом. На перепочинках між боями він брав баян, і тоді звучали, розливалися чарівні українські мелодії.

Не одна сотня ворогів-загарбників від куль коньківського «максима» знайшла собі могилу в прибалтійських лісах та болотах, біля стін Ленінграда.

В одному з боїв Іван Конько був тяжко поранений, і його евакуювали з блокованого Ленінграда на Велику землю. Лікарі допомогли швидко видужати. І знову – фронт, нелегкі переходи, стрімкі атаки.

У складі однієї з частин 2-го Українського фронту Іван Конько бере участь у визволенні міст і сіл Сумщини, Полтавщини. А в листопаді 1943 року, майже після п’ятирічної розлуки, воїн-ветеран знову зустрівся з рідним Дніпром. Коли він бився десь під Черкасами, надійшла звістка, що в ніч на третє грудня визволено районний центр Новогеоргіївськ. "Значить, і в моєму рідному Табурищі вже немає фашистської погані”, – подумав Іван Кузьмич. І перед його мисленим поглядом ще зриміше постали образи матері, дружини, сина. Непокоїла думка: "Як вони там? Чи здорові? А може немає і в живих?” Зразу ж написав листа, в якому обіцяв скору і таку жадану зустріч.

Та й на цей раз сталося інакше. При форсуванні Дніпра на Черкаському плацдармі Івана Конька поранило у ліву руку.

Польовий госпіталь, лікування і знову лейтенант Іван Конько на чолі кулеметного взводу бере участь у наступальних операціях під Корсунь-Шевченківським і Звенигородом, Білою Церквою і Уманню, Гайвороном і Рибницею.

...Було це сьомого квітня 1944 року. Перед кулеметним взводом поставили бойове завдання – форсувати ріку Прут і біля села Кадниці, на правому березі, захопити й утримати плацдарм.

Завдання не з легких. Тим більше, що саме тут колись проходив добре укріплений старий кордон – з дотами і дзотами, дротяним загородженням і мінними полями. Ворог шалено оборонявся. Він густо прострілював водну поверхню ріки. І все ж бійці взводу під роєм куль, скориставшись прикриттям своєї артилерії, вдосвіта зуміли переправитись на правий берег і закріпитися на його невеличкому клаптику.

Сміливці примусили замовкнути одну, другу ворожі амбразури, кілька кулеметних гнізд. Але розширити плацдарм і створити можливість для висадки на правобережжі інших підрозділів ніяк не вдавалось: заважав шалений вогонь з доту верхнього ярусу фашистської оборони. А тут ще й гранати кінчаються. Лишилася одна-однісінька. Тільки точне влучання з близької відстані могло забезпечити успіх.

Лейтенант Конько вирішив піти на цю небезпечну операцію. Він в’юнко пробирається по берегових уступах. Щоб відвернути увагу німців, кидає убік кашкет, Ось, нарешті, й ворожа амбразура. Коли кулеметна черга на якусь мить захлинулася, Іван Кузьмич рвучко підвівся і жбурнув гранату. В що ж мить кулемет застрочив знову, полетіли черги куль... Захиталася земля під ногами, попливло все довкола, затьмарилось, і лейтенант впав на береговий уступ. Він уже не чув ні вибуху кинутої гранати, ні дружного "ура!” своїх бійців, які стрімголов кинулись в атаку...

З бойовими почестями поховали солдати мужнього командира у братській могилі біля румунського села Кадниці.